ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ 1829–1939 рр. У ФОНДАХ ЛЬВІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ ім. В. СТЕФАНИКА НАН УКРАЇНИ

Н.В. Падюка

Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України

ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ 1829–1939 рр.  У ФОНДАХ ЛЬВІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ ім. В. СТЕФАНИКА НАН УКРАЇНИ

Збірка картографічних видань Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України унікальна за своїм змістом. Сформована з картографічних колекцій багатьох львівських книгозбірень та приватних бібліотек, на сьогоднішній день вона налічує близько
20 тисяч одиниць збереження.

Найбільш цінною частиною фонду є карти та атласи, на яких зображено українські землі. Крім карт-стародруків науковий інтерес у історико-географічних та етнографічних дослідженнях України викликають етнічні карти, видані 1829–1939 рр. українськими, австрійськими, німецькими, російськими, чеськими картографами. Частково ці карти досліджені у працях
І. Ровенчака [5], А. Симутіної [5; 7] та автора цієї статті [1].

Завдання цього дослідження – ознайомити науковців з етнічними картами українських земель, що зберігаються у картографічному фонді ЛНБ ім. В. Стефаника, визначити особливості зображення на них української етнічної території, ввести до наукового обігу нові картографічні джерела.

Наявні у фондах ЛНБ ім. В. Стефаника етнічні карти із зображенням на них українських земель можна диференціювати на: етнічні мапи Європи; етнічні карти окремих держав, у складі яких перебували українські землі; карти розселення слов’янських народів; карти української етнічної території або її історичних областей.

Етнічні карти Європи представлені мапами німецьких вчених Й.В.Кучайта,
Г. Берґгауза, Д. Шефера, Ю. Кетлера та українського географа С. Рудницького.

  На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутенці” (“Ruthenen”).

На “Етнографічній карті Європи” (“Ethnographische Karte von Europa”), вміщеній у “Фізичному атласі” (Ґота, 1848) Г. Берґгауза, території проживання слов’ян також зображені жовтою фарбою, а окремих етносів – написами. Українці позначені як “Kleinrussen” (“Малороси”).

У картографічній збірці ЛНБ ім. В. Стефаника зберігаються 2-е, 3-є, 4-е і 5-е видання
мапи Д. Шефера “Карта країн і народів Європи” (“Karte der Länder und Völker Europas”. – Berlin, 1916–1917), де територія розселення українського народу означена окремим кольором (залежно від видання – відтінками салатового чи коричневим). Повністю українською на цій карті є територія Кубанщини і Ставропілля. В 4-ому і 5-ому виданнях збільшено межу суцільної української території на заході до Венґрова – Мінська – Дебліна, позначено великі ареали українців між Хопром та Волгою на сході.

Ю. Кетлер розглядав кордони народів Європи з національного погляду, про що свідчить назва його етнічної карти “Національна точка зору. Кордони народів Європи” (“Völkische Gesichtspunkte. Die Völkergrenzen Europas”. – Berlin; Glogau (тепер Ґлоґув, Польща), 1916). На карті зеленим кольором окреслено як суцільну територію, так і мішані (смужками) українські землі: Підляшшя, Холмщину, Таврію, Ставропільщину, південь Курщини і Вороніжчини. Крим подано як територію, заселену росіянами і татарами.

Це не єдина карта цього німецького вченого, де зображені етнічні українські землі. Інші його мапи – це “Карта народів австро-угорських земель” (“Völkerkarte der österreich-ungarischen  Länder”. – Berlin; Glogau, [1918]), де подані етнічні межі українців Галичини, та мапа “Україна і Кавказ” (“Ukraine und Kaukasien”. – Berlin; Glogau, 1918.), що вийшла у світ після підписання Берестейського мирного договору (9 лютого 1918 р.). Створена в т. ч. за працями О. Ф. Ріттіха і С. Рудницького, вона точно зображала межі розселення українців та інших народів. Карта мала сприяти  проведенню кордонів між новоствореними державами, зокрема УНР, за етнічним принципом.

Слід зазначити, що на створення етнічних  карт німецькими вченими, що видавались у період І світової війни, мала безпосередній вплив зовнішня політика Німеччини щодо Росії і України. Підтримуючи національно-визвольні рухи неросійських народів Російської імперії, уряд Німеччини прагнув у такий спосіб послабити Росію в політичному, економічному і військовому плані. Тогочасні німецькі карти популяризували у дещо завуальованій формі цю політику.

Карти розселення слов’янських народів представлені у фондах ЛНБ ім. В. Стефа­ника передусім  мапою П. Шафарика “Слов’янські землі” (“Slovansky Zemevid”. – Praha, 1842), що дала перше наукове уявлення про межі розселення народів Центральної і Східної Європи, була джерелом для створення інших етнічних карт. На ній вперше зображено українські землі як єдиний етнічний ареал, а українців виокреслено як окремий народ.

Створенням карт слов’янських земель займались переважно російські вчені
М. Мір­ковіч, О.Ф. Ріттіх, М.С. Зарянко, Т.Д. Флоринський, які стояли на позиціях російського слов’янофільства і панславізму. Тому українські землі на багатьох їхніх картах не виокреслені і показані як “російські”. Карти згаданих авторів мали за мету показати простори розселення слов’ян на теренах Євразії чи Європи та їхню “згуртовану єдність”.

У фондах бібліотеки зберігаються видання “Етнографічної карти слов’янських народностей” (“Этнографическая карта славянскихъ народностей”) М.Ф. Мірковіча, здійснені у Санкт-Петербурзі 1867, 1874 і 1877 рр. На цих картах території розселення росіян, українців і білорусів не розмежовані і зображені однією фарбою.

Картографічні праці О.Ф. Ріттіха представлені “Етнографічною картою слов’янсь­кого світу” (“Этнографическая карта славянскаго міра”. – Варшава, 1885) та “Картою західних і південних слов’ян” (“Карта западныхъ и южныхъ славянъ”. – Варшава, 1885). На “Етнографічній карті слов’янського світу” показано поширення слов’ян на теренах Євразії без диференціації на окремі етноси. “Карта західних і південних слов’ян” охоплює не всю територію України: крайня східна межа подана західніше лінії Київ – Одеса. Українська територія позначена рожевим кольором косим штрихуванням справа наліво червоною фарбою. Етнічні кордони між народами автор прагнув провести якомога точніше, використовуючи результати і власних етнографіч­них досліджень, тому його карти були джерелом для створення інших етнічних карт, зокрема М. Кимаковича, Л. Рожанського та Г. Величка.

У картографічній збірці зберігається також “Карта слов’янських народностей”
М.С. Зарянка (“Карта славянскихъ народностей”. – СПб., 1889), на якій українці, росіяни і білоруси зображені єдиним народом.

Праці Т.Д. Флоринського представлені двома етнічними мапами. Перша –  “Етнографічна карта слов’янства” (“Этнографическая карта славянства”. – К., 1906) подає розселення слов’янських народів тільки у загальних рисах, хоч на ній і проведено етнічні межі. Українські землі виокреслено рожевим кольором з косим штрихуванням. На другій – “Етнографічній карті західного слов’янства і Західної Русі” (“Этно­гра­фи­ческая карта западнаго славянства и Западной Руси”. – К., 1911) – українці (на карті “малоруси”) означені рожевою фарбою. Територію України зображено не повністю, до межі Новгород-Сіверський – Херсон. Написами позначено території розселення лемків, бойків і гуцулів.

Карти цілісної української етнічної території з чітким зображенням меж про­жи­вання українців створювали переважно українські вчені М. Коссак, П. Чубинсь­кий,
К. Михальчук, М. Кимакович, Л. Рожанський, Г. Величко, С. Рудницький, В. Ге­ри­нович,
І. Зілинський, В. Кубійович, М. Кулицький. У картографічному фонді збері­гаються такі їхні мапи:

“Карта етнографична Малоруси” (Львів, 1861), автором якої вважають М. Кос­сака, дещо схематична, але позначення на ній розселення 12 етнографічних груп українського народу (патлачів, гуцулів, бойків, тухольців, чухонців, куртаків, лемків, сотаків та ін.) робить її важливою у народознавчих студіях.

“Карта південно-російських наріч і говорів” П. Чубинського і К. Михальчука (“Карта Южно-русских наречій и говоров”, СПб., 1871) створена авторами на основі власних етнографічних досліджень українських земель. Вона впродовж тривалого періоду залишалася основною для вивчення території України, була джерелом для створення інших етнічних карт. На згаданій карті виділено 17 українських діалектів, що складають три великі групи говорів: український, поліський, червоноруський.

Карта М. Кимаковича і Л. Рожанського “Русь – Україна і Біла Русь” (Львів, 1892) хоч мала навчальне призначення, була виконана на високому науковому і технічному рівні, про що свідчили схвальні відгуки преси [2]. Це була перша етнічна мапа українських земель, видана українською мовою.

“Народописна карта українсько-руського народу” Г. Величка (Львів, 1896) дослід­же­на досить докладно І. Ровенчаком [3; 4] та А. Симутіною [6]. У картографічній збірці ЛНБ
ім. В. Стефаника зберігаються два примірники цієї мапи. Виконана за європейсь­ки­ми стандартами, вона вважається першою справді науковою етнічною картою України.

У фондах бібліотеки зберігаються карти, які розробляв С. Рудницький, в т. ч. етнічні, і які є додатками до його книг, виданих українською та німецькою мовами: “Етнографічна оглядова карта України” (“Ethnographische Übersichtskarte der Ukraina”), що є додатком до  книги “Ukraina und die Ukrainer” (Wien, 1914); ця ж мапа українською мовою “Оглядова карта українських земель” до книги “Україна наш рідний край” (Львів, 1921); “Етнографічна оглядова карта Східної Європи” (“Ethnographische Übersichtskarte von Osteuropa”), що є додатком до книги “Ukraina. Land und Volk” (Wien, 1916).

У картографічній збірці бібліотеки знаходиться також “Географічна карта земель, де живуть українці” В. Гериновича, на якій зображено етнічні межі українського народу. Ця мапа була додатком до “Короткої ґеоґрафії України” С. Рудницького (К.; Львів, 1910).

Серед етнічних мап міжвоєнного періоду слід відзначити праці М. Кулицького: “Карта українських говорів” з поясненнями до неї  І. Зілинського (Варшава, 1933); “Етнографічна карта України і сумежних країв”, виконана ним разом з В. Кубійовичем до “Української загальної енциклопедії” (Львів; Станіславів; Коломия, 1930–1935); карти населення України до “Атлясу українських і сумежних країв” (Львів, 1937).

Рідкісним виданням є “Етнографічна мапа Української Соціалістичної Радянської Республіки” І. Мальованого та Т. Скрипника (К., 1925), на якій зображено розміщення народів на теренах УСРР у межах її кордонів на 1925 р., що є, безперечно, недоліком карти.

Етнічні карти окремих українських земель представлені у фондах бібліотеки працями як українських, так і іноземних вчених. Це наступні мапи вітчизняних дослідників:

“Етнографічна карта руського населення в Галичині, північносхідній Угрії і Буковині” (“Этнографическая карта русскаго народонаселення въ Галичине, северовосточной Угріи и Буковине”. – Вена, 1878) Я. Головацького створена на основі карти К. Черніґа. Українське населення визначено як “русское”, позначено розселення бойків, гуцулів і лемків. На карті нанесені місцеві топонімічні назви, що складає основну її цінність.

На основі мапи Я. Головацького був створений її своєрідний популярний варіант – “Карта Галичини, Буковини і Угорської Руси” О. Косткевича (Львів, 1887), що призначалась для географічних студій у школах.

Українські етнічні землі Галичини і Буковини представлені на лінгвістичних картах Австрії та Австро-Угорщини. У фондах ЛНБ ім. В. Стефаника зберігаються: – “Карта мов Австрійської монархії” (“Sprachenkarte der Österreichischen Monarchie”. – Ofen (тепер Будапешт), 1845) Й. Гойфлера, на якій землі слов’ян означені зеленою фарбою, а розмежування між етносами – точками. На заселеній українцями (“Ruthenen”) території автор написами позначив етнографічні групи: червоноруси, покутяни, лемки, лісаки.

– Два видання мапи Ф. Рафельшперґера “Карта народів і мов Австрійських земель” (“Völker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten”. – Wien, 1849), на якій слов’янські землі виділені зеленим кольором, а розселення кожного етносу – написами. На українських територіях Австрійської імперії автор виокремив лемків, лісаків, покутян, рутенців, червонорусів, сотаків.

– “Нова національна і мовна карта Австрійської кайзерівської держави і прилеглих частин з точним поданням окремих мовних сімей” Р. А. Фрьоліха (“Neueste National und Sprachenkarte des Oestereichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien”. – Wien, 1849). На цій мапі усі слов’янські землі позначені різними відтінками зеленої фарби, в т. ч. українські, де українці позначені як “русини” (“Russinen”).

– “Етнографічна карта Австрійської монархії” К. Черніґа (“Ethnographische Karte der Oesterreichischen Monarchie”. – Wien, 1855) та її перевидання меншим масштабом
1856 р., які докладно зображають розселення кожного народу, в т. ч. українського на території Австрійської монархії. Блакитною фарбою позначено територію проживання українців (“Ruthenen”).

– “Карта мов Австро-Угорщини” Ф. Ріттера фон Ле Моньє (“Sprachen- Karte von Östereich-Ungarn”. – Wien, 1888), що була створена на основі перепису населення 1880 р. за рідною мовою в угорській частині монархії і розмовною – в австрійській. Тер