0 грн.
Зробити замовлення
П.Ю. Гриценко
Інститут української мови НАН України
Картографічно репрезентованим може бути будь-яке явище, що локалізоване у фізичному просторі і має визначені координати. Оскільки мова у своєму реальному функціонуванні обслуговує не абстрактне суспільство (етнос, націю), а конкретні мікросоціуми, мікрогрупи користувачів мовою, які мешкають на окреслених територіях і де мова має свої локальні відмінності, то закономірно, що мова як особливий за формами буття і складний за будовою феномен віддавна осмислювалася в координатах простору, а тому віддавна є предметом картографічного представлення та інтерпретації.
1. Початок картографування української мови – відтворення на картах поширення мовних одиниць і мови в цілому у просторових координатах їх буття – сягає II пол. XIX ст.: у 1871 р. К.П.Михальчук підготував першу карту українських діалектів – “Карта южно-русскихъ нарzчій и говоровъ”, яка на той час не мала аналогів в інших європейських наукових школах. За своїм змістом це була класифікаційна (т.зв. синтетична) карта, на якій показано мовно-територіальні одиниці – наріччя і діалекти української мови та їх межі. При цьому на карті не було окреслено поширення окремих мовних одиниць (інформацію про останні подано описово1), а лише межі діалектів.
Шляхом створення класифікаційних карт без попереднього картографування окремих мовних одиниць, без підготовки т.зв. атомарних карт, пішли й інші діалектологи, зокрема члени Московської діалектологічної комісії2, В. Ганцов (1923)3, І. Зілинський (1933)4. Лише згодом, коли розпочалося систематичне опрацювання матеріалів до Атласу української мови, узагальнюючі класифікаційні карти української діалектної мови почали спиратися на свідчення попередньо укладених атомарних карт, логічно вивершуючи останні (карти Ф. Жилка5,І. Матвіяса6). У використанні чи невикористанні атомарних карт як основи класифікаційних карт полягає суттєва різниця між картами К. Михальчука, В. Ганцова, І. Зілинського, – з одного боку, і картами Ф. Жилка та І. Матвіяса, – з другого.
Формою синтезу інформації атомарних карт, крім карти наріч і діалектів, може бути карта ізоглос, на якій лініями окреслено межі поширення мовних явищ без докладної передачі усієї інформації про просторову поведінку цих явищ. Ізоглоси групують за їх ареальними характеристиками – співрозташуванням у мовному просторі; особливо важливими для пізнання просторової диференціації мови вважають ті ізоглоси, які, відтворюючи різні одиниці мови, виявляють синтопію – однакове розташування, повторюваність конфігурації у просторі, що дозволяє об’єднувати такі ізоглоси у пасма. Цінність пасма зростає пропорційно синтопічності, компактності ізоглос, що входять до пасма: мінімальна вібрація – віддалення між крайніми ізоглосами у пасмі – є свідченням високого ступеня чіткості розмежування діалектів. Тому одним із центральних завдань картографування мовних одиниць залишається вияв ізоглос – виділення ізоглосної інформації із сукупності просторових характеристик мовних одиниць.
Синтетичні карти, які засобами площинних заливок чи штрихування окреслюють межі діалектів, не передають реального мовного наповнення діалектів, тому не відомо, які мовні риси формують наріччя чи діалект як мовно-територіальну одиницю, чим одне наріччя (чи діалект) відрізняється від іншого наріччя (чи діалекту). Узагальнюючі класифікаційні карти не розкривають історії виникнення діалектів, як і історії окремих мовних одиниць; цінність таких карт полягає насамперед у ствердженні факту просторової диференційованості мови, в окресленні умовного поділу мовного континууму на діалекти чи менші одиниці членування, у визначенні орієнтовних меж, з якими можуть корелювати просторові характеристики окремих одиниць мови і які можуть бути використані для вияву і визначення діалектів традиційної культури, для реконструкції давніших етноґенетичних та міграційних процесів, напрямів міжетнічних впливів та ін.
2. Принципово інший тип становлять атомарні карти, змістом яких є поширення у мовному просторі окремих одиниць – звуків у репрезентативних словоформах, типів наголошування, граматичних форм, словотвірних афіксів та моделей, лексем, значень окремих слів, синтаксичних структур. При цьому метою створення атомарних карт можуть бути як вияв окремої мовної одиниці безвідносно до інших, функціонально чи генетично співвідносних одиниць, яким вона протиставлена у просторі і разом з якими покриває картографований континуум, так і сукупності усіх одиниць, виявлених у говірках як відповіді на визначені запитання. Отже, атомарне картографування може бути або “знятим”, із частковим представленням інформації, або повним, з репрезентацією усіх відомих мовних свідчень без їх попередньої селекції, обмежень.
Атомарне лінгвокартографування в україністиці у своєму розвитку йшло кількома шляхами, які, проте, ніколи не протиставлялися, а існували як взаємодіючі форми представлення й дослідження просторового буття мови.
По-перше, поглиблювалося відтворення кожної картографованої мовної одиниці щодо її формальних та функціональних особливостей. Тому, наприклад, діалектні відмінності говірок на фонетичному рівні на картах репрезентовано не лише як протиставлення звукової реалізації окремої фонеми у визначеній словоформі, а й як залежність звукової реалізації фонеми від фонологічних умов – місця у слові (початок чи кінець слова), характеру складу (склад відкритий чи закритий, наголошений чи ненаголошений), оточення у слові (характер попередньої і/чи наступної фонеми). Наведений набір умов, які можуть впливати на реалізацію фонеми, і відповідно – бути враховані під час картографічного представлення одиниць фонетичного рівня, варіативні у кожному конкретному випадку – у словоформах з різними фонологічними умовами. Важливо, що такі набори умов (resp.: параметрів) ураховуються при визначенні мовної одиниці як об’єкта картографування, що дозволяє відтворити не тільки просторові характеристики окремої мовної одиниці, а й причини існування та виникнення цієї одиниці з конкретними формальними та функціональними характеристиками.
По-друге, картографованій одиниці нерідко надають статус репрезентанта ряду однотипних одиниць. У такому разі окрема словоформа не лише репрезентує саму себе, а й ряд елементів, інколи практично безкінечний, напр., у I томі Атласу української мови на карті 183 “Орудний відмінок однини іменників колишніх -ja-основ (наголошені закінчення)” типи закінчень орудного відмінка іменників жіночого чи чоловічого роду м’якого різновиду відмінювання із закінченням у називному відмінку однини -а проілюстровано іменником земл’а, який у цьому випадку репрезентує не тільки іменник земл’а, а й будь-який іменник цього структурного ряду. Таким чином, карта є атомарною за формою, і водночас – комплексною за змістом, що є кроком у досягненні системності в картографічному відтворенні мови.
Крім окремих мовних одиниць, навіть за умови надання їм статусу репрезентанта ряду одиниць, на картах предметом відтворення все частіше стають мікропарадигми – сукупність одиниць з притаманними їм типами відношень. На картах мікропарадигма підводиться під один картографічний знак, внаслідок чого карта відтворює просторове розташування не окремої одиниці, а сукупності одиниць. Результативність такого підходу в картографуванні є самоочевидною, особливо коли це стосується замкнутих рядів одиниць, наприклад, кінечної кількості голосних фонем у наголошеній або в ненаголошеній позиціях, приголосних фонем чи їх груп за місцем або способом творення, словозмінних парадигм, які є замкнутими і структурованими сукупностями мовних одиниць. Кожна одиниця, яка входить до складу мікропарадигми, може бути самодостатнім об’єктом представлення на окремій карті. Кінечність репертуару та можливість вияву відношень між одиницями уможливили представлення на картах мікросистем, парадигм як структурних цілостей7. Іншим різновидом системного відтворення мовних одиниць є об’єднання під одним знаком не всієї сукупності елементів мікропарадигм, а тільки окремих з них, визначальних для організації цілості, див. проблематику карти 40 в АУМ ІІІ, ч.3 “Вирівнювання основ крайніх членів дієслівних парадигм теперішнього часу”, на якій подано свідчення лише окремих елементів парадигми.
Карти кожного з типів – класифікаційні й атомарні – мають як свої переваги одна перед другою, так і об’єктивні недоліки. Так, класифікаційна карта окреслює межі наріч і діалектів, однак не відтворює реального мовного наповнення цих одиниць діалектного членування, оскільки при цьому відсутній зв’язок між графічними засобами карти і конкретними одиницями мови. На атомарних картах виявляється інша особливість – мовна одиниця постає в усій різноманітності формальних, інколи – і функціональних особливостей у картографованих говірках. Однак просторові характеристики мовних одиниць часто настільки індивідуальні і складні, що значною мірою зневиразнюють, розмивають контури діалектів. Останнє особливо переконливо ілюструє накладання на класифікаційну карту діалектного членування будь-якої атомарної карти: на останній просторова диференціація мовних одиниць може бути зорієнтованою на межу між діалектами, а може значно відходити від цієї межі, не бути з нею просторово зв’язаною, інакше ділити мовний континуум. За таких умов встановити межі діалектів виявляється складно, для чого необхідне зіставлення атомарних карт, на яких представлено розрізнені або ж структурно однорідні одиниці, які однак мають близькі просторові характеристики. Тому є самоочевидним, що створити об’єктивну класифікаційну карту без попередньої підготовки атомарних карт просто неможливо; останні є основою і передумовою різноманітних класифікаційних процедур, зокрема й окреслення меж діалектів як одиниць просторового членування мови. Та й згадані вище мікросистеми як предмет картографування так само осмислюються лише внаслідок попереднього аналізу, вивчення просторових характеристик одиниць, що творять мікросистему.
4. Увага до атомарного картографування актуалізувала проблему вибору одиниць мови, які необхідно картографувати. Приймаючи як вихідне аксіоматичне положення про системність мови та взаємозумовленість її елементів, дослідники стоять перед проблемою забезпечення на лінгвістичних картах постульованої системності. Адже окремі картографовані одиниці, навіть за умови приписування їм статусу репрезентативних, не можуть забезпечити відтворення на картах системних відношень між елементами діалектної мови. Тому формою забезпечення повноти й системності картографічної експлікації просторових відмінностей діалектної мови є не окрема карта, а сукупність карт у вигляді атласу як цілісної праці. Мовне явище, яке завжди має різні сторони вияву, часто не може в усій повноті бути передане на одній карті. У такому разі автори вдаються до створення ряду карт, які разом відтворюють явище в усій його складності. Так, просторові протиставлення в системі відмінювання іменників в українському мовному континуумі можуть бути репрезентовані сповна лише на серії карт; тому, наприклад, в АУМ, том І, поширенню відмінкових форм іменника присвячено 44 карти. Лише поєднання і зіставлення свідчень ряду атомарних карт може забезпечити очікувану повноту інформації про явище як багатогранний мовний феномен.
Попри прагнення до повноти й системності пріоритетними у доборі одиниць для картографування залишаються їх просторові характеристики: залежно від того, чи явище диференціює мовний простір чи інтегрує його, не маючи співвідносних протиставних одиниць у континуумі, воно або обирається як об’єкт картографування, або ж відхиляється від репрезентації на карті. В атласі на атомарних картах знаходять відтворення просторові протиставлення мовних одиниць, що мають різну чіткість; останнє дає змогу здійснити на підсумкових ізоглосних чи класифікаційних картах діалектів синтез ареальної інформації – окреслити одиниці діалектного поділу континууму. Однак і за умови об’єднання в атласі великої кількості атомарних карт не завжди можна відтворити складну просторову варіативність діалектної мови як системи в сукупності усіх її конструктивних елементів, оскільки здійснюється відбір об’єктів картографування за їх ареалогічною цінністю, а не суцільне представлення на картах усіх елементів мови. Тому картографічна репрезентація діалектної мови як мегасистеми залишається метою, яка на практиці не може бути реалізованою сповна. Два основних детермінанти – системність мови і здатність картографованих одиниць виявляти поділ, диференціацію мовного континууму – є визначальними при їх доборі і представленні на картах.
5. В історії української лінгвістичної географії відтворення на атомарних картах меж поширення мовних одиниць нерідко виконувало функцію візуальної ілюстрації до опису діалектного матеріалу; при цьому карта була підпорядкована увиразненню інформації, поданої в іншому, дескриптивному форматі. Такими були, напр., перші картографічні спроби
П. Бузука8, М. Парипи9, частково – і К. Дейни10, проте останній, крім ілюстрування поширення лексем, здійснив синтез картографованого матеріалу за допомогою ізоглос, відтворивши розмежування суміжних діалектів – волинського і подільського.
В українському мовознавстві відомою є практика широкого, а не принагідного використання карт в дескриптивних діалектологічних працях11; це вже не поодинокі карти-ілюстрації, а нерідко – цілі атласи, що вміщено в одній книзі разом з описовою частиною12. За назвами публікацій, які не виказують основного змісту, а головне – картографічних прийомів подачі матеріалу, інколи приховано реґіональні лінгвістичні атласи, напр., в одній із книг В.Ващенка на 59 лексичних картах відтворено поширення у говірках, що прилягають до басейну Дніпра (від північної Київщини до Чорного моря), лексичних реґіоналізмів (щоправда, без наведення відповідників – протиставних явищ)13, а в іншій праці цього ж автора на 98 картах репрезентовано географію лексичних реґіоналізмів у середньонаддніпрянському діалекті та степових говірках, переважно Наддніпров’я14; в обох працях також здійснено спробу визначити час постання в досліджуваних говірках поданих на картах мовних одиниць та окреслити поширення картографованих лексем поза досліджуваними говірками, в інших діалектних зонах. Таким поєднанням дескриптивної інформації та картографічних свідчень автор намагався досягти повноти опису лексики цих реґіонів.
Можемо констатувати, що у ІІ пол. ХХ ст. картографічне опрацювання діалектних явищ стало дедалі ширше застосовуватися в діалектологічних дослідженнях або разом з іншими (зокрема дескриптивними) формами подачі матеріалу, або як самодостатнє джерело мовних свідчень.
6. Від середини ХХ ст. укладання атласів різних типів стало одним із провідних напрямів українського мовознавства, що узгоджується із загальними тенденціями європейської лінгвістики, де в цей же час тривала інтенсивна підготовка багатьох атласів слов’янських і неслов’янських мов. Розрізнені до цього спроби картографування мовних одиниць і явищ, підготовка окремих карт чи їх невеликих зібрань, як і реґіональних атласів15, згодом поступилися масштабним проектам – атласам окремих мов (такі атласи ще називають національними). Робота над такими фундаментальними лінгвогеографічними працями, у яких охоплено увесь етномовний континуум чи його більша частина16, спонукала, з одного боку, до масових польових обстежень діалектів, збирання й опрацювання матеріалів у великих обсягах, а з другого, – активізувала підготовку різноманітних реґіональних атласів. Отже, у межах національних лінгвістичних шкіл одночасно готувалися атласи різних типів. Так, в Україні з кінця 40-х р. було розгорнуто підготовку Атласу української мови і водночас – багатьох реґіональних атласів, частину з яких до сьогодні завершено й опубліковано, хоча ще чимало з підготовлених атласів залишається у рукописному вигляді17, а в деяких випадках підготовлені для картографування матеріали чи й готові атласи опубліковано в некартографічному форматі – як зведені індекси відповідей на питання18.
Реґіональні атласи методологічно по-різному співвідносяться з АУМ: частина з них повторює в реґіональному форматі засади, принципи загальномовного атласу; в інших увагу сконцентровано на вирішенні інших проблем, застосовано дещо інші теоретичні засади. Так, атлас покутсько-буковинських говірок К. Германа19 побудований переважно на засадах системного і багаторівневого картографування матеріалу, як це вперше в україністиці було розроблено й реалізовано в АУМ, а одночасно докладно опрацьовано і в Загальнослов’янському лінгвістичному атласі; в основу картографування, зокрема звукового рівня покутсько-буковинських говірок, покладено не лише системний, а й генетичний принцип – вияв сучасних відповідників вихідним праслов’янським фонемам. Лексичний реґіональний атлас закарпатського мовного обширу Й. Дзендзелівського20 ґрунтується на засаді повної репрезентації тієї частини словникового складу українських говірок Закарпаття, яка відтворює диференціацію ареалу і уповажнює на вияв пасом ізоглос та окреслення меж діалектів і груп говірок на цій території; впадає в око посилена увага автора до архаїчних елементів та запозичень, що дало надійний матеріал для з’ясування ґенези говірок, давніх міграційних процесів у досліджуваному ареалі, для вивчення характеру та інтенсивності іншомовних впливів на ці говірки.
7. Реґіональні атласи нерідко підпорядковано розв’язанню окремих спеціальних проблем історії української мови чи формування її просторових відмінностей. Так, атлас Т. Назарової21, в якому скартографовано українські говірки західної частини східнополіського діалекту, східної й центральної частин середньополіського діалекту та говірки південно-східної Білорусі (переважно реґіон нижньої течії р. Прип’ять), укладено з метою розмежування білоруського й українського діалектних континуумів, вияву глибини входження білоруських мовних елементів в українські говірки та українських – у білоруські говірки. В дещо іншому світлі проблема взаємодії діалектів двох просторово суміжних мов представлена в атласах П. Лизанця: предметом картографічного відтворення обрано взаємодію українських і угорських говірок на терені Закарпаття22. Проблемі діалектного розмежуванню та з’ясуванню просторової глибини взаємодії двох діалектів однієї мови присвячено атлас Г. Мартинової23: на картах відтворено демаркуюче подільський і середньонаддніпрянський діалекти пасмо ізоглос, окреслено крайні межі проникнення елементів одного діалекту в структуру суміжного діалекту.
Принципово іншу проблему картографічними засобами розв’язує К. Глуховцева, відтворивши в атласі динаміку лексики східнослобожанських говірок24: на підставі етнографічних матеріалів з кінця ХІХ ст. та авторських записів з кінця ХХ ст. вдалося з’ясувати збереження чи втрату лексем у досліджуваних говірках за період понад 100 років. І хоча можливості охоплення матеріалу обмежені й залежать від повноти їх відтворення в джерелах кінця ХІХ ст., все ж такий картографічний експеримент – представлення на одній карті матеріалів двох хронологічних зрізів – виявився результативним.
Зауважимо, що в багатьох випадках картографування обмежене тематично; це атласи переважно окремих груп лексики25. Однак таке обмеження матеріалу має ту суттєву перевагу, що дає змогу глибше пізнати закономірності формування тематичної групи лексики як цілості, тенденції просторової поведінки мовних одиниць одного ряду, принципи формування діалектних меж.
Наведених коментарів до окремих реґіональних атласів української мови достатньо, щоб стало очевидним, що ці праці метою, теоретичними засадами і прийомами опрацювання матеріалу є різноплановими, що засвідчує їх підпорядкування розв’язанню неоднакових проблем; водночас простежується зв’язок принципів, засад укладання реґіональних атласів із сформованими й апробованими засадами загальномовного атласу, а також полімовного Загальнеослов’янського лінгвістичного атласу, у підготовці якого беруть участь й українські лінгвогеографи.
8. Українська діалектна мова віддавна є предметом картографування фахівцями і за межами України. Так, за матеріалами, зібраними ще до другої світової війни і збереженими в наукових архівах Польщі, опубліковано Атлас бойківських говірок (Atlas gwar bojkowskich / Oprac. pod. ker. J.Riegera. – T.I-VII, Wrocław etc., 1980–1989) та Лексичний атлас гуцульських говірок (A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language / Compiled by J. Rieger. – Warszawa, 1996). Цінність цих праць визначається, по-перше, докладністю фіксації діалектного матеріалу, а по-друге, тим, що в них відтворено віддалений від сучасного дослідника етап розвитку українських говірок, що уможливлює діахронічне вивчення цих діалектних систем.
Методологічно новаторський щодо прийомів картографування діалектний атлас опублікував Ф. Чижевський: Atlas gwar polskich і ukraińskich okolic Włodawy (Lublin, 1986); на картах цього Атласу одночасно репрезентовано відповіді носіїв українських і польських говірок, що дало змогу уперше картографічними засобами відтворити ступінь близькості/віддаленості та взаємодії польських і українських діалектів.